перечитывала прессу и наткнулась на вот такую статью. есть о чём задуматься...
http://vidido.ua/index.php/poglyad/comments/u_meduniversiteti_trivajut_zorjani_viini/У медуніверситеті тривають «зоряні» війни
Як вас завтра лікуватимуть, залежить від того, хто і як навчатиме студентів-медиків сьогодні
Коли я ще тільки починала працювати в журналістиці, одна моя старша колега радила завжди їздити громадським транспортом, адже у такому разі ніколи не зіткнешся з проблемою відсутності теми для статті. От і вчора, їду я маршруткою додому, а переді мною сидять дві жінки й на повний голос бідкаються через проблеми на роботі. Всього кілька хвилин і я, що називається, «в темі». Дві дами – викладачки нашого Чернівецького медуніверситету. Розмова, свідками якої, окрім мене, стало ще чоловік вісім-дев’ять, розпочалася з фрази: «А Ви лише згадайте, яким авторитетним був заклад ще зовсім недавно. Та коли так триватиме й далі, за кілька років про медичну освіту на Буковині можна буде забути».
З розмови викладачок стало зрозуміло, що ситуація у вузі й справді невесела. У листопаді цього року мають відбутися вибори ректора закладу. Нинішній керівник вузу обіймає свою посаду вже 15 років. І тепер хвилюється, аби його не переобрали. Боїться, кажуть, не задля себе, бо ще один термін бути ректором йому не випадає. Основне його «спецзавдання» - протриматися на своїй керівній посаді ще бодай рік, аби зберегти крісло першої особи вузу для свого, вже заздалегідь обраного, наступника. Найкраще це зробити, перемістивши того десь ближче «до тіла». Цей наступник і його дружина свого часу прийшли працювати до медичного університету і дуже швидкими темпами здобули і наукові звання, і високі посади. Назвемо їх подружжям Степових, для зручності. І тут в розмові спливає інформація, яку публікував «Погляд» влітку. Йдеться про викладачку (ви правильно розумієте, це якраз пані Степова), яка перебуває й досі під слідством через те, що її було спіймано на хабарі. Читачі «Погляду», особливо Інтернет-версії газети, мабуть, пам’ятають це дуже добре. Бо стаття набула чималого розголосу, і бурхливо обговорювалася на сайті. У зв’язку з такими «розкладами», що може чекати медуніверситет найближчим часом…
Щоб не брати за основу матеріалу лише розмову двох викладачів, вирішую поговорити зі знайомими студентами-медиками і лікарями. Інтерн вузу Хасан із Сирії (теж, до речі, писали про нього, щодо імен, то їх, із зрозумілих причин, змінено) розповідає, що ще кілька років і до Чернівців вчитися не приїде жодного студента-іноземця. Він вже й сам шкодує, що обрав свого часу Чернівці, а не Одесу, Вінницю чи Київ. Бо, окрім умов проживання (які, м’яко кажучи, шокують іноземних студентів), рівень викладання у медуніверситеті його також не влаштовує. Більше того, дуже погано налагоджено практичну освітню діяльність студентів. А що ж то за лікар без хорошої практики?
Ольга, студентка шостого курсу університету, теж відчула, що справи у вузі пішли на спад. Якщо раніше в університеті можна було звернутися з будь-якою проблемою, і більше того, цю проблему вирішували, то тепер дедалі частіше єдиним засобом для порозуміння між керівником/викладачем і студентом стають гроші.
У своїй розмові в маршрутці викладачки казали, що і студенти, і лікарі-викладачі відмічають той факт, що вуз поволі зіпсував стосунки з управлінням охорони здоров’я, головними лікарями лікувально-профілактичних установ, де є клінічні кафедри, і що через отой названий «грошовий фактор» заклад втрачає здібних випускників і кваліфікованих досвідчених фахівців. Натомість асистентські, доцентські посади займають люди, до яких борони Вас Боже потрапити на лікування. І це, мабуть, стало вирішальним для мене, аби взятися за цю статтю. Бо якщо я не знатиму правил переносу або написання слів з апострофом, або ж діти моїх знайомих не знатимуть, як розв’язати квадратне рівняння, то явище це, звичайно, і неприємне, але від того, як свідчить досвід, ще ніхто не вмер. Та коли до лікарні завозять непритомного вашого батька з менінгітом, а «лікар» (вибачте, та без лапок це слово тут я написати не можу) змушує хворого посміхатися і поголитися, бо страшно глянути, або ж вашій мамі із злоякісною пухлиною призначають місяць вигрівання, або ж коли вам у пологовому будинку так «допомагають» (бо замало ручку позолотили), що треба скликати фахівців бозна звідки, аби врятувати ваше життя, ви на власній шкірі відчуваєте, як гостро постає проблема освіти у медичних закладах.
Чернівці – невеличке місто. І тут всі про всіх знають. Знають, що погрози, шантаж, «з’їдання» з посад тих, хто намагається хоч якось боротися за справедливість або ж просто своєю присутністю заважає планам «властьімущих» – це наша загрозлива буденність. Знають, що до високих посад пробиваються не освічені, талановиті люди, а люди з низьким професійним рівнем, проте неабиякими амбіціями, хитрістю і повними гаманцями.
Подейкують у місті й про те, що ситуація в університеті склалася так через особливо «ніжні» стосунки керівництва із згаданою особою під слідством та її чоловіком. Стосунки, які з «ніжних» переросли у шантаж та маніпуляцію. Що ж такого можуть знати ці двоє, що вони диктують свої правила гри. Люди щось таке говорять про аптеки, ресторани і готелі, про продаж місць абітурієнтам, про обіцяні посади в обмін на голоси…Але то таке, мало що люди говорять… Це ж їхні, «зоряні» війни у верхах, от тільки вже народна аксіома, що «пани чубляться – у холопів чуби тріщать».
Розмови записала Наталія ГОСИК
